З початку повномасштабної війни одним із найактивніших нардепів у різних напрямках був Ігор Гузь. У мажоритарному окрузі №19, де Гузь переміг на парламентських виборах 2019 року, він започаткував ініціативи із забезпечення військових автомобілями, підтримки переходу релігійних громад із УПЦ МП до Православної церкви України. Також намагається так чи інакше втручатися у вирішення найбільш скандальних проблем громад округу, зокрема волинських шахт, та визначення розташування кластерної лікарні.
Тим не менш, через такі активності Гузь отримав і чимало звинувачень від опонентів. Ті, зокрема зазначають, що нардеп практично керує міськими радами двох міст обласного значення: Володимира та Нововолинська, має вплив на правоохоронців, а ще нібито причетний до махінацій із гуманітарною допомогою. Підстав для цього додає, що у керівництві двох міст справді багато колишніх помічників і соратників Гузя.
Інший аспект, за який часто дорікають депутату: сусідство у депутатській групі «За Майбутнє» та буквально у Верховній Раді із скандально відомими нардепами Степаном Івахівим та Ігорем Палицею, які з 24 лютого майже припинили публічну депутатську діяльність. Тим не менш, саме Івахіва та Палицю називають одними із спонсорів та лідерів впливу у групі.
В рамках проєкту «Медіаграмотність у регіонах України» «Сила правди» поспілкувалася із Ігорем Гузем про його результати роботи в умовах війни, ставлення до подібних скандалів та не зовсім політично сумлінних колег.
«Перші тижні були дуже складні»
– Зараз багатьох політиків, які на виборах обіцяли бути «з народом», запитують, де вони були у перші дні, тижні війни. Де був Ігор Гузь?
– Перше: я жодного разу не виїжджав за кордон. Це моя принципова позиція. Навіть мої колеги по парламенту зараз в Литві, там роблять корисну роботу. Я також член групи дружби (міжпарламентської групи дружби Верховної Ради та литовського Сейму, — ред.), але я принципово не виїжджаю. Мені соромно перед військовими це робити, хоча також за кордоном є важлива робота.
Перший день я був на сесії Верховної Ради, ми приймали підтримували запровадження воєнного стану та інші зміни. Потім я приїхав на Волинь і фактично більше місяця я жив у Володимирі. Я розумів, що у разі наступу білорусів мушу бути там, де мої виборці, я мушу реагувати, не як військовий, а як політик, організатор.
Перші тижні були дуже складні. Я допомагав військово-цивільній адміністрації, міській раді. Працювали над створенням добровольчих формувань територіальних громад. Я тоді об’їхав всі збори цих ДФТГ. Ми почали ініціативу «Фронтовий пікап» і загалом більше 100 автомобілів або самі закупили, або допомогли іншим привезти, відремонтувати, зробити документи. Ця допомога була максимально актуальна у березні, квітні, травні. Зараз набагато менше, бо вже і перенасичили, і в людей можливості менші (донатити, — ред.).
Головне це була комунікація із міськими головами, з військовими. При першій же нараді я як не військова людина поставив питання, як ми будем обороняти, якщо наприклад будуть наступати на Володимир: що повинні робити я і мої колеги. Цей план теж був зверстаний.
Десь через півтора місяця я повернувся до Луцька почав працювати у спокійнішому режимі. Але загалом я не пропустив жодного засідання парламенту. В цій ситуації кожен повинен бути відповідальним і виконувати свою роль.
– Не всі волинські нардепи такі сумлінні в цьому аспекті. Якщо навіть згадати ваших колег по депутатській групі Степана Івахіва, Ігоря Палицю, вони практично зникли з інформаційного поля і з парламенту, явно не показують, що вони зі своїми виборцями. Чи комфортно вам із такими колегами в одній команді?
– По-перше, я завжди кажу, що я звітую сам за себе та несу відповідальність як депутат перед своїми виборцями. По-друге, я знаю, що вони допомагають багато. Це об’єктивно. Я, наприклад, не бізнесмен і такої можливості не маю. Ігор Петрович працює по Луцьку, це ми бачимо, наприклад, по батальйону «Луцьк» (батальйон оперативного реагування «Луцьк», — ред.). Також останні виїзди великої кількості сімей загиблих та поранених, в тому числі із мого округу, в Буковель, це теж його справа. Може це мало розпіарено, але я знаю, що допомога дуже велика надається.
Степан Івахів теж надає допомогу, тим же самим паливом (Івахів є співвласником мережі WOG, — ред.). Пів країни звертається до них. Що стосується їх парламентської роботи, я думаю, що вони самі повинні звітувати. Вони відповідальні люди зі своїм бекграундом і виборцям пояснять свою позицію.
Мені нормально, комфортно з ними працювати, я не бачу якихось нюансів. Ми працюємо разом в депутатській групі. Я теж до них звертаюся по ту чи іншу допомогу. Часто вони не відмовляють, коли це потрібно військовим, волонтерам.
«Зараз будь-який провокатор може написати звернення до мене чи до якогось волонтера…»
– Якщо пригадати вашу ініціативу «Фронтовий пікат», як ви організували цю роботу? Як ви дізнаєтеся, де є авто, як побудована логістика, як і куди їх передаєте?
– Робота «Фронтового пікапу» припала на перші місяці, коли в автомобілях була потреба величезна. Я сам шукав людей, які передавали автомобілі, або це фінансували. Ми пробували також збирати гроші, люди скидали. В першу чергу ми шукали людей, які ці автомобілі привезуть, виберуть разом із військовими чи волонтерами в Польщі, Литві, Німеччині. Ми могли фарбувати, частково ремонтувати їх, завозили їх на фронт.
Зверталися військові фактично із усіх родів військ. Часто в людей були ресурси, але не було часу цим всім займатися, тому ми брали це на себе. Ключову роботу тут робила моя помічниця Мар’яна Коваль.
На відміну від багатьох волонтерських груп, ми одразу поставили питання, щоб всі машини, до яких ми маємо стосунок, були на балансі цих структур (військових, яким передають, — ред.). Зараз будь-який провокатор може написати звернення до мене чи до якогось волонтера: «Дивіться, ми здавали гроші на машину, де вона?». А якщо вона розбита чи спалена вже, її фактично нема. Тому сьогодні різні провокатори можуть цим маніпулювати, гнобити волонтерів, що сьогодні відбувається по всій країні.
В нас вже була така спроба спровокувати, але правоохоронці коли почали перевіряти всі ці автомобілі, їм показали всі документи прийому-передачі, щоб не було до мене ніяких претензій. Більше 100 автомобілів зафіксовані у списку. Їх доставляли 14-й бригаді, 39-у зенітно-ракетному полку, нещодавно їздили до моїх вихованців Богдана Бальбузи, Максима Каширця.
Буду відвертим, що зараз обороти цієї ініціативи значно знизилися. Я думаю, що вже є певне насичення, тому мало звернень. Плюс люди вже не мають таких можливостей.
«Міські голови ці два роки абсолютно самостійно приймають рішення, самостійно сформували свої команди…»
– Через отакі приклади, коли ви жили у Володимирі і мали тісну комунікацію із міськими головами Володимира та Нововолинська критики кажуть, що Гузь практично керує міськими радами цих двох міст. Підстав для цього додає те, що нинішні міські голови Борис Карпус та Ігор Пальонка раніше були у вашій команді. У міських радах також працює багато ваших колишніх помічників. То як насправді виглядає ця співпраця? Наскільки ви можете впливати на міських голів цих двох міст?
– На виборчій кампанії два роки тому це був основний закид наших опонентів: що голови будуть несамостійними. Я хочу це одразу спростувати. Всі мешканці, виконком, бізнес, вони прекрасно бачать, що я мінімально дотикаюся до цих процесів. Зараз, коли ми записуємо інтерв’ю у Володимирі триває сесія міської ради. Мене там немає.
Міські голови ці два роки абсолютно самостійно приймають рішення, самостійно сформували свої команди. Ми комунікуємо дуже тісно по всім питанням, де я мушу долучатися як народний депутат. Наприклад, сьогодні болюче питання формування кластерних лікарень. Я тут активно беру участь в процесі, бо це моя функція. Або наприклад, коли постало питання повернення історичної назви Володимира, подобається це комусь чи ні, рішення остаточне мусила приймати Верховна Рада і я там був. Але загалом в мене немає часу і бажання вникати в мільйон питань, які пов’язані із міською інфраструктурою.
Якщо говорити про міські ради і депутатів, то там взагалі в нас демократія. В міських радах більш-менш сформовані якісь більшості, але там абсолютно демократична ситуація і я теж не втручаюся. Наприклад, у Володимирі та Нововолинську на сесіях міських рад за два роки я був по одному разу просто присутній, коли звітував за рік своєї роботи.
В принципі ми взаємодіємо. Це нормально і так повинно бути. Але я запевняю, що не керую, тільки допомагаю. А вони вже самі справляються.
– На згаданих місцевих виборах ви ішли проти багаторічних міських голів Володимира і Нововолинська. Ви жорстко заявляли, що потрібно замінити старе, щоб міста розвивалися. Пройшло два роки. На вашу думку, чи вдалося у «новим» політикам показати принципово нові і кращі результати?
– Скажу свою думку. Перший рік був дуже важким для нових міських голів. Покійний Петро Саганюк керував у Володимирі з однією перервою фактично з 1988 року, майже 30 років. У Нововолинську Віктор Сапожніков почав працювати першим заступником ще в 1986 році. Вся структура міських рад, вся екосистема міста була вибудована під них із своїми підходами. Перший рік — це був рік заміни кадрів, притирання, нових підходів, нової команди.
Вже на 2022 рік в нас були грандіозні плани. Тут я в темі. Тут мені було цікаво включатися у зміни в міській інфраструктурі та міській екосистемі: від введення електронного квитка до легалізації всіх зелених зон і ефективної роботи муніципальної варти, питання екології та усунення стихійних сміттєзвалищ. Але війна все поламала. Зупинене все державне фінансування, в тому числі так званий «соцеконом». Держказначейство випускає гроші, пов’язані тільки із підготовкою до війни, а не якісь питання розвитку. Економічна ситуація теж така, що змінилися пріоритети дуже сильно. На жаль, цей рік, який мав бути вирішальним і для реформ, і для змін у містах, все це накрилося у зв’язку з війною. Тому важко сказати, що є величезні успіхи.
Можна говорити, що стали більш відкриті міські ради, вони звітують, зараз знов пішли на зустрічі з мешканцями у двори. Виконкоми і сесії відбуваються під відеокамерами, ради стали доступнішими. Але якщо говорити про роботи, об’єкти, цей рік, на жаль, поламав уже багато. І не тільки нам, це по всій країні. Закривають лише найнеобхідніші потреби. Розвиток зупинений.
– Як наразі ситуація із визначенням кластерної лікарні у Володимирському районі? Наскільки я розумію, ви пропонуєте об’єднання двох ТМО. Наскільки це реалістичний варіант?
– Я думаю, що тут треба починати з іншого. Якщо Міністерство охорони здоров’я надасть статус кластерної одній із цих лікарень, інша тоді буде в статусі загальної лікарні і дуже багато втратить. Очевидно, вони будуть змушені закривати певні відділення, наприклад лікування інфарктів, інсультів, бо тільки статус кластерної це дозволяє.
У Володимирі та Нововолинську є плюси та мінуси. Я навіть не кажу, хто там кращий, хто гірший. Як мало би, бути на мою думку: МОЗ публічно озвучує критерії, приїжджають представники, якщо є конфлікт, аналізують показники двох лікарень і прозоро приймають рішення. Цього зроблено не було. Так, був заступник міністра у Володимирі, Нововолинську, був міністр нещодавно у Луцьку. Але ніхто не зустрічався із трудовими колективами і ніхто не озвучив цих критеріїв. Все проводиться підкилимно.
Дізнавшись, що одна із лікарень може втратити дуже багато, я сказав, що бачу єдиний варіант об’єднання. Бо інакше, де б вона не була, інше місто програє. Якщо буде об’єднання, статус кастерної лікарні буде і там, і там. Де буде центр цього ТМО — друге питання. Це визначить МОЗ. Звичайно, що є багато труднощів, зокрема юридичних. Потрібен правильно прописаний статут, потрібне рішення міських рад, МОЗ, ОВА. Новому керівнику потрібно буде вирішити всі конфлікти, організувати роботу прозоро. Але я спілкувався із лікарями, у випадку створення великого ТМО з’являються і нові перспективи. Це буде на 100 тисяч населення таке об’єднання.
Не кажу, що це буде точно зроблено, але ми робимо усе для цього. І в МОЗ підтвердили, що це буде найкращий варіант. Ми їдемо в міністерство наступного тижня, щоб вони продивилися всі пропозиції, публічно підтримали цей варіант і допомогли в адмініструванні цього процесу.
«…я не лізу в питання призначень і заміни директорів. Там «чорт ногу зламає»
– Ще одна проблемна ділянка для ваших виборців — нововолинські шахти. На 9-й шахті не пускають на роботу керівника, з’являються якісь «тітушки». Ви раніше неодноразово виступали за добудову 10-ї шахти і відновлення роботи цих шахт. Тим не менш, всі вони залишаються збитковими підприємствами.
– Наші волинські шахти збиткові десятки років. Так вони і створювалися в свій час, щоб дати людям роботу в першу чергу, а не давати прибуток. Радянський Союз міг собі це дозволити. Але вони існують на сьогодні, хоча дуже прикро, що 10-у шахту вже знищують. Там вкладені величезні ресурси, але перспектив її добудувати все менше, якщо не сказати, що їх немає взагалі.
Ці проблеми, які є зараз, вони вічні. Вони присутні всі вісім років поки я депутат від округу. Міняються директори «Волиньвугілля», директори шахт, постійні «розборки», крики. Я завжди казав їм, що я можу допомогти вибивати зарплату для шахтарів, коли є заборгованість, але я не лізу в питання призначень і заміни директорів. Там «чорт ногу зламає». Але в цій ситуації я мушу втрутитися, бо колектив два тижні не виходить на роботу, шахта заблокована. Мені здається, що це ненормально.
Я звернувся до профільного міністра, буду пробувати наступного тижня привезти представників трудового колективу, щоб вони висловили свою позицію. Їх той директор, який був, задовольняє, там повне порозуміння. Я розумію, що міністерство має право призначати директора, але в цій ситуації краще розібратися і прийняти рішення, яке буде влаштовувати колектив.
– Багато уваги від вас як народного депутата я бачу до Нововолинська, Володимира і їх околиць. Але до вашого мажоритарного округу входить також Любомльщина. Давно я не бачив принаймні публічних звітів про візити туди чи якусь роботу для району. Чи не пов’язано це із тим, що за новим територіальним розподілом він включений до більшого Ковельського району, який є сферою впливу іншого нардепа Степана Івахіва?
– Перший фактор: на жаль, чи на щастя, Любомльський район увійшов до великого Ковельського району із центром в Ковелі, а Володимир, Нововолинськ, Іваничі і Локачі – тут. Другий фактор: з імовірністю 95% вже не буде ніяких мажоритарних округів на наступних виборах. Будуть відкриті списки, або навіть інші зміни. Наразі ми втратили частину території. Я вірю, що ми її відвоюємо, але треба дивитися реалістично: наступні вибори до парламенту можуть бути просто за системою партійних списків. Нам потрібно все ж, щоб було 450 депутатів.
Я веду до того, що не грає суттєвої ролі, хто в якому районі чи виборчому окрузі. Але справді, я менше уваги приділяю колишньому Любомльському району. Хоча чотири керівника громад, які є в районі, це дуже достойні люди. Вони господарі у своїх громадах. Я зустрівся із ними, періодично спілкуємося. Моя роль була велика, коли ці громади створювали, на початках.
Сьогодні вони мають ресурси і можливості щоб справлятися самостійно. Відповідно і звернень значно менше. І це правильно. Ми раніше дискутували про те, що народний депутат не повинен займатися проблемами під’їздів, дрібними комунальними проблемами. Напевне, ні. І громади зараз ці функції забирають на себе.
– Яка ваша думка щодо ситуації в Білорусі? Ви раніше приділяли багато уваги цьому, маєте свій бекграунд у боротьбі проти режиму Лукашенка. Чи можливі там зміни? Чи може Україна підштовхувати ці зміни?
– У вересні я вже провів дві зустрічі із командирами полку імені Калиновського у Києві. В мене є певний організаційний, політичний досвід, і ми спілкуємося щодо того, чим їм можна допомогти. Там потрібно допомагати, це серйозний підрозділ, який складається із білорусів, що воюють і вмирають за Україну.
Моє бачення таке: після нашої перемоги ми повинні геополітично вирости, як мінімум у Східній Європі. Наша армія чи не найпотужніша у Європі на сьогодні, бо ми маємо бойовий досвід. Ми повинні всі території, недружні до нас, що межують із Україною, застосовуючи різні засоби та можливості, робити дружніми до нас. Наприклад, раніше за президентства соціаліста Додона Молдова схилялася до проросійського шляху, а сьогодні Майя Санду виступає союзником України та займає категоричну прозахідну позицію.
Те саме повинно бути в Грузії, Азербайджані, Вірменії, Білорусі і в тому числі з Росією.
І це не означає втручатися у внутрішні справи. Це означає боротися за виживання України. Як ми бачимо, недружні країни допомагають окупантам, дають можливість наступати з їхньої країни.
Тому після перемоги ми маємо дипломатично, через роботу спецслужб, інші засоби, громадсько-політичні рухи звернути увагу на Білорусь. Ми маємо 1000 кілометрів кордону. Лукашенко — це вбивця. Ми маємо як країна працювати, щоб там був європейський уряд. Ми знаємо, що Тіхановська перемогла на виборах. І я зараз не про її персону. Варто допомагати білоруському народу скинути кайдани тиранії. Я цим теж займаюся вже досить довго. Двічі мені був заборонений в’їзд до Білорусі, я там сидів за гратами 10 діб.
– Ще одне питання, яким ви займалися — юридичний супровід переходу із УПЦ МП до Православної церкви України. Які тут результати? Чи був на це запит?
– Тут схожа історія із «Фронтовим пікапом», коли ця тема була дуже актуальна з березня до червня. Багато людей зрозуміли вчергове, що не можна бути приналежними до церкви, яка має взаємини з окупантами. Почалася, як на мене, достатньо серйозна хвиля переходу, на Волині зокрема.
Ми створили кампанію «Єднайомся», яка юридично, організаційно допомагала всім, хто звертався. На Волині і не тільки. Не буду розкривати всі карти, але наша команда до уже багатьох цих переходів має стосунок. Можливо така моя позиція не додає мені електорально, бо все одно залишаються дуже багато вірних УПЦ МП. Але я вважаю, що тут дискусії не мало би бути. Має бути єдина церква, незалежна від Москви.
У серпні-вересні фактично припинилися ці переходи. Той, хто хотів, такою хвилею після початку великої війни перейшли. Зраза ситуація трішки застопорилася, але я щиро допомагав і буду допомагати цій справі.
Нагадаємо, торік «Сила правди» аналізувала роботу народного депутата Ігоря Гузя за перших два роки роботи у Верховній Раді 9-го скликання.
