Роман Богдан – 25-річний лучанин, начальник сектору взаємодії з громадами, керівник поліцейських офіцерів громад Волинської області. У березні 2022 року долучився до зведеного батальйону Національної поліції «Захід», який звільняв населені пункти Харківщини під час вересневого контрнаступу. Доки був тут, в тилу, – каже, – не відчував себе на своєму місці.
Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався з поліцейським, який став на захист країни від окупантів. Далі – розповідь Романа Богдана від першої особи.
«Втілив мрію дитинства – став поліцейським»
Я ще зі школи хотів бути міліціонером. У мене тато був «в погонах», я постійно бачив його у формі і мав величезне бажання також її одягнути. Навіть в школі я завжди був за справедливість, захищав менших і слабших. Тому, вибір йти в правоохоронні органи був очевидним. Щоправда, рідні мене від цього відмовляли, бо вступав у Національну академію внутрішніх справ у 2014 році – тоді ж був Майдан, відверто негативне ставлення до правоохоронців, початок бойових дій на сході України. Сім’я боялась за мене. Але я себе бачив лише серед «своїх».
На початку навчання я ще складав присягу міліціонера, а вже згодом – поліцейського. У 2017 році повернувся у Луцьк і почав працювати дільничним офіцером поліції, моїм районом була так звана «Балка» та вулиця Рівненська. Були складні виклики перед собою, складні випадки і часом я сидів і думав: а воно мені треба?
Важкий графік роботи: я міг працювати з 8 ранку до 23-ї години. Згодом вже я пішов керувати патрулями, які забезпечували охорону масових заходів, а потім була мобільна група з протидії домашньому насильству (в народі – «Поліна»), де треба було бути більше психологом, ніж поліцейським. Зараз я на посаді начальника сектору взаємодії з громадами, опікуюсь поліцейськими офіцерами громад Волинської області. Цей проєкт відносно молодий і мені ця робота імпонує.
Перші дні великої війни
23 лютого ми вже відчували, що щось буде. Ввечері нас зібрали і сказали отримувати зброю. Тоді ж нас і попередили, що 24 лютого буде бойова тривога для особового складу, але ніхто не розумів: справжня чи навчальна. Всі думали, що загострення відбудеться лише на сході України, але ми готувались до усіх сценаріїв.
О 4:30 ранку мені подзвонили з ГУНП і сказали: збирайся, почалась війна, збираємося у дворі, отримуємо зброю і амуніцію. Тоді ж за дзвінком пролунали перші вибухи на аеродромі. Приїхав на місце збору і знову пролунали вибухи. Це давило психологічно, але зібрались ми усі досить швидко.
Нас задіяли на блокпости по усій Волині. Я теж стояв на блокпості в Луцьку і бачив такий собі «мурашник», де кожен робив те, що мав. До нас приходили люди, постійно несли печиво, воду, бабусі закрутки несли. Чоловіки приносили пісок, будівельні матеріали, допомагали облаштовувати усе. В такі моменти пишаєшся тим, що ти українець.
До того ж, ми повноцінно готувалися й до вторгнення зі сторони Білорусі на Волинь. Я жив у своєму кабінеті: приніс «розкладачку», подушку, ковдру і перебував у такому режимі близько місяця. Увесь цей час загроза наступу з Білорусі була дуже реальна. Ми разом з багатьма іншими підрозділами готувалися їхати на Любешівський напрямок: готували ліси, позиції.
Була ніч, коли о 1-й годині мені зателефонував мій керівник Сергій Козак (заступник начальника Головного управління Національної поліції у Волинській області, – ред.) і питає: ти готовий їхати зараз на наш аеродром? Є інформація, що зараз там буде висаджуватися білоруський десант. Тоді справді була інформація, що з Білорусі летить ворожий десант і готує висадку на наш аеродром. Я одразу ж приїхав до ГУНП, де заявив про готовність робити те, що скажуть. Але цього не відбулося, ми усю ніч просиділи в кабінеті. Готувались психологічно стріляти і вбивати.
Батальйон «Захід»
Вже з середини березня ми розуміли, що наступ з Білорусі малоймовірний. Тоді Сергію Козаку запропонували очолити зведений батальйон з працівників спецпідрозділів поліції «Захід», а він вже запропонував мені долучитися до нього.
Я одразу ж погодився, бо не відчував себе тут, в тилу, максимально ефективним, ніби моє місце не тут. Командир каже: «Одразу не погоджуйся, подумай і порадься з рідними». Сім’я не хотіла відпускати, прощалися зі сльозами, але я прийняв для себе рішення. Я не можу бути тут.
Тоді ж підрозділ «Захід» формувався з підрозділів особливого призначення західних областей України: Закарпаття, Тернопіль, Рівне, Чернівці, Луцьк, Житомир. Спочатку ми працювали на Харківщини, а зараз батальйон діє на території Донецької області.
На початку травня ми приїхали на Харківщину. Жили у палатках, облаштовувались в закинутих будівлях, ознайомлювалися з місцевістю та діяли спільно зі Збройними силами України та територіальною обороною Харкова. Серед наших завдань була аеророзвідка, контрдиверсійні заходи, штурмові дії, зачистка населених пунктів, розвідка в тилу ворога.
За тиждень після приїзду ми поїхали звільняти від окупантів селище Питомник Дергачівського району Харківської області. Виїжджали о 2-й ночі: навкруги темно, вибухи не вщухають, але у мене не було ще розуміння прильоти це, чи виходи. Мій командир їхав і вголос говорив: от це виходи, а от це вже прильоти. І так їдеш, їдеш, не знаєш куди, а скрізь суцільна темрява… Думаєш про своє життя в цей момент, рідних, коханих, близьких людей і немає жодної думки про щось матеріальне.
Контрнаступ
Звільнення селища Питомник стало моїм першим бойовим досвідом. Тоді я вперше зрозумів, що організм почав адаптовуватися, страх зник, а натомість почав чи не вперше з часу виїзду відчувати втому.
Згодом вже під час контрнаступу ми з боєм заходили у село Волохів Яр Чугуївського району і тоді вже морально мені було легше, бо розумів, як це відбувається, розрізняв виходи і приходи, набрався досвіду.
Ми зайшли у Волохів Яр зі стрілковим боєм і зіштовхнулися з «вагнерівцями» (бійці приватної військової компанії «Вагнер» з Росії, – ред.). Почали їх суттєво відтісняти і закріпилися на позиціях, нам дали команду чекати до ранку приходу Збройних сил України. Переховувалися тоді хто-де. «Вагнерівці» взагалі повтікали по полях та посадках. Ми з Сергієм Козаком знайшли собі невеличкий рів біля дороги, заховалися туди. Навкруги темнота, а нам треба було сидіти цілу ніч.
Десь біля 23-ї години вечора я дивлюся на село і кажу: щось так засяяло дивно… І в ту ж секунду лунає дуже потужний вибух. На село почали скидати авіабомби, ФАБи (розроблена в СРСР 500-кілограмова фугасна авіаційна бомба, – ред.). Росіяни почали бомбардувати село Волохів Яр, а ми стояли під тим деревом і не знали, куди і що прилетить. Вибухи були дуже потужні, бо ФАБи підривалися в 500 метрах від нас.
Я на все життя запам’ятаю момент, коли ми близько 5-ї ранку вже почали висуватися знову до села, почули вибухи і побачили у небі «сушку» (літак СУ-25, – ред.). На наших очах штурмовик почав скидати бомби просто в поле. Командир кричить мені: дивись, куди він летить! Якщо розвернеться – всі вистрибуємо з машини на ходу! Я підіймаю голову, а літак просто над головою пролітає і розвертається… Наші хлопці почали по ньому стріляти і він різко полетів в іншу сторону. Тоді усе в мені похололо.
Були моменти, коли мене вберегли, мабуть, вищі сили. Я був в групі прикриття під час заходу у Волохів Яр і ми мали розташовуватися на одному контрольно-спостерігаючому пункті спільно з Нацгвардією. Наш командир чомусь прийняв рішення не їхати туди саме в той день, а сказав, що приїдемо згодом… Тієї ночі по тому командному пункту був удар. Бійці загинули. Ми лишень почули в радіоефір, що хлопці вже «200-ті». Чітко розумію, що міг би вже тут з вами не сидіти.
Контрнаступ – то було наше друге дихання. Звільняти населені пункти – незабутні відчуття, хотілося йти далі і далі. Запам’яталося село Грушівка, де люди нас зустрічали як героїв. За декілька годин до того, як ми зайшли, орки ще вибігали.
Люди повиходили на вулиці, дістали наші прапори, плакали, обіймали, діти стрибали на руки… Це – вау! Грушівка була з самого початку в окупації і люди потроху втрачали надію. Для нас тоді зготували дуже смачний червоний борщ з часником і салом, напекли свіжого хлібу. Хоч ми й дуже обережно ставилися до такого, але цей борщ був неймовірно смачний. Чи то від того, що ми дуже давно його не їли, чи то справді. Де ті люди продукти брали? Магазини зачинені, запаси всі закінчилися, але віддавали нам останнє.
На території Харківської області нас завжди і всюди тепло зустрічали. Якась така атмосфера поваги і вдячності була: нас в чергах пропускали, на ринку завжди намагалися щось подарувати – чи то шкарпетки, чи то їжу, автомобілі безкоштовно навіть ремонтували і були ще й вдячні. На території Донецької області було трохи інакше: ти не завжди знав, чи тобі подякують за те, що ти прийшов, чи вдарять ножем у спину. Там було важко морально.
За час контрнаступу ми звільняли Волохів Яр, Питомник, Лиман, Куп’янськ, Шевченкове, Вовчанськ та інші невеличкі села.
«Це честь бути на передовій і захищати свою країну»
Я чітко розумів, що можу не повернутися. Для мене найбільшим страхом була не смерть – я дуже боявся лишитися тягарем для рідних. Але зараз мене тягне назад, хочеться знову туди. Якщо треба буде знову – я без роздумів поїду.
Зараз я опікуюсь проєктом «Поліцейський офіцер громади» у Волинській області – і коли 9 місяців керівника на місці не було, то роботи накопичилося чимало. Тому поки я тут, роблю те, що маю робити. Свою рутинну роботу.
Я коли повернувся, то у мене не було роздратованості, що тут йде відносно тихе життя. Я навпаки цьому радий. Єдине, що я не поділяю, це думку, що усі мають воювати. Це особисто моя думка. Кожен має робити свою роботу, щоб продовжувати нормальне життя регіону, бо якщо усі підуть на передову, тут буде хаос. Це честь бути на передовій і захищати свою країну.
Я впевнений, що війна закінчиться перемогою України. Маю надію, що це відбудеться вже цього року. Вірю, що ми повернемо Крим і вийдемо на кордони 1991 року. Адже, нам не потрібні чужі території, ми лише хочемо повернути своє і жити спокійним життям.
Нагадаємо, «Сила правди» розповідала, як лучанка переживає полон сина, який боронив Маріуполь
