Студент українського вишу перед повномасштабним вторгненням Росії поїхав навідати батьків в окупований Луганськ і опинився в пастці. В місті почалася мобілізація. Щоб не потрапити «на підвал», або до ворожого війська, хлопець намагається не переступати поріг домівки. «Силі правди» вдалося зв’язатися з ним і поговорити про життя в окупації, псевдореферендум і те, чого чекають місцеві від «приєднання» до Росії.
З Іваном, назвемо його так з міркувань безпеки, «Сила правди» зв’язалася через соцмережі. Коли у 2014-ому почалася війна, йому було лише 12 років. Тоді він жив разом з батьками в Луганську. Ходив до місцевої школи. Нині він – студент Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Хлопець спілкується підкреслено літературною українською.
«У 2014-ому, коли почалася війна, я мало що розумів. Мені було 12, я ходив до школи і жив своїм життям. Пам’ятаю, що в Луганську були обстріли. Зникли вода і електроенергія. Наша сім’я вирішила їхати в село неподалік міста, щоб там перечекати. Ми не знали, було наше село вже тоді зайняте окупантами, чи залишалось українським. Їхати нам більше не було куди. У Луганську люди залишились без світла, зв’язку, більшість були дезінформовані.
Через місяць ми повернулися. Луганськ був вже під контролем окупантів. Більшість рідні прийняла рішення виїхати на територію підконтрольну Україні. Мої батьки боялись залишити майно і зосталися.
Я закінчив школу з місцевим атестатом так званої ЛНР, був вимушений вступати до місцевого вишу. Там, де я вчився, замість потрібних знань нам вкладали «як любити Росію», тому до інституту я перестав ходити»
Завдяки урядовій програмі «Донбас – Україна» наш співрозмовник вирішив здобувати вищу освіту у Дніпрі. Відтак жив, навчався і працював вже на підконтрольній Україні території. Проте час від часу провідував батьків-пенсіонерів у Луганську.
«Усі вісім років Луганськ нагадував звичайне провінційне місто. Загалом у нас десь так як зараз в Львові: інколи бувають обстріли, але дуже рідко. Десь в мене були фото пошкоджень ще з початку війни, то всі ті розгроми ніхто не лагодив роками і воно так до цього часу і залишалось. Вісім років тут триває комендантська година з 23 до 5 ранку. А це означає, що на вулицях працюють силовики. Тут дуже багато різних силових структур: МВД (Министерство внутренних дел – авт.), МГБ (Министерство государственной безопасности ЛНР – авт.), УИН (Управление исполнения наказаний – авт.), прокуратура, військова комендатура, загін спецназу «Гроза»… Тож, наприклад, коли ти будеш їхати чи йти в комендантську годину, тебе можуть зупинити одразу кілька служб. Якщо тебе одні оштрафували, то це не означає, що інші вже не будуть. Відповідальність перед кожною з цих структур окрема.
Усі вісім років так звана влада та силові структури поводять себе жахливо відносно місцевих. Все, що від держструктур є – то лише фактичні назви, бо ж, без вказівок Росії вони просто ніщо.
До прикладу, місцевий міністр МВД так званої ЛНР Ігор Корнет – фсбшник. Чому ж при владі немає нікого з місцевих? Питання залишається відкритим»
Попри 8 років війни, життя в Луганську, за словами нашого співрозмовника, з 24 лютого змінилося.
«Навесні було кілька прильотів по військових об’єктах. Нічого іншого не зачепило. Ціни зросли на продукти харчування і навіть на нерухомість. Але вони не сильно відрізняються від українських. Хліб десь 20-25 рублів. Цигарки 120-200 рублів.
Після 24 лютого це місто стало для мене чуже. Навколо «зедки», триколори. Відчуваєш себе тут дійсно як в мордорі. Пам’ятаю, влітку сидів в дворі і спостерігав, як діти віком 8-10 років гралися. Вони били кущі палицею і кричали: «Это Зеленский!!! Это Зеленский!!!» Як тут себе почувати нормально?»
Перед повномасштабним вторгненням Іван мав відпустку і приїхав навідатись до батьків. Новина про наступ застала його у Луганську. Нині, каже хлопець, виїхати вже неможливо.
«Батьки мої їхати з Луганська не хочуть. Тут – будинок та господарство. Вони пенсіонери. Я хочу виїхати звідси, як тільки з’явиться така можливість. І все ж сподіваюсь, що ЗСУ звільнять моє місто швидше. Я мрію, щоб на площі Шевченка замайорів знову жовто-блакитний стяг.
Сиджу безвилазно вдома. Виходити на вулицю небезпечно. Примусова мобілізація тут почалася ще 18 лютого. Прописка в моєму паспорті луганська. Виїхати звідси я ніяк не можу. На вулицях викрадають людей, по-іншому не скажеш. Містом їздять автозаки, біля них військові без шевронів, у масках, які підходять до чоловіків призовного віку, та «мобілізують» силою, чи добровільно тих, хто не чинить опору.
Якось в червні ми з друзями сиділи в авто у центрі міста. До нас під’їжджає службове авто, з якого виходять два міліціонери й один військовий. Вони представились, мовляв, міліція Росії. Якої нахрін Росії? Ще навіть референдуму не було. Жодних документів не показали, і нічого ти їм не скажеш, бо просто відвезуть на підвал. І це не вигадки якісь. Багато хто розказує про ці тортури»
У травні, коли, за словами чоловіка, мобілізація в ОРДЛО уповільнила темп, люди потроху виїжджали.
«Раніше з Луганська вивозили до окупованого Куп’янська, де треба було їхати до села, назву не пам’ятаю, звідти йшли пішки через дамбу і далі вже переходили на підконтрольну Україні територію. Я дізнавався у цього перевізника за можливий виїзд, то він відмовив мені, бо чоловіків призовного віку не возить.
Зараз є можливість виїхати автобусом з Луганська до будь-якого міста Росії, звідти до Білорусі. Раніше можна було і на Прибалтику, але потрібно було мати український закордонний паспорт, а в мене не було. Якщо вирішуєш їхати через Білорусь і Польщу, то при перетині білоруського кордону мусиш витримати необґрунтовану прискіпливість білоруських прикордонників, далі до Польщі і вже потім до України»
За словами Івана, чимало луганчан, як і він сам, чекають повернення міста під контроль України. Вони мовчать і живуть в постійному страху. Але навіть попри це намагаються допомагати ЗСУ інформаційно.
«Усі люди проукраїнських позицій намагаються допомагати наскільки це можливо, обережно. Здають позиції на чат-боти у Telegram, пишуть новини. Є перевірені канали, звідки ми черпаємо інформацію. Якось так мовчки і чекаємо Україну. Просто страх переважає над всім. Коли проросійським луганчанам можна на кожному кутку кричати про це й малювати «зедки», то українцям краще мовчки чекати на ЗСУ, інакше відправлять на нуль або у якийсь підвал. Про суд можна й не мріяти.
До речі, всі закони так званої ЛНР списані з українських і російських. Просто існують без будь-якого юридичного затвердження. У законі «Про поліцію ЛНР» йдеться про громадян ЛНР, але ж громадянства ЛНР просто не існує. Паспорта мешканці не мають, натомість – паспортний документ.
Взагалі законна основа ЛНР досить абстрактна. Усе, що тут існує, теоретично підлягає оскарженню. Навіть ту ж примусову мобілізацію, що відбувається за указом голови ЛНР Леоніда Пасечника, можна було б легко оскаржити в правовій державі.
В ЛНР до того ж нема Конституційного суду, який вирішував би суперечності законів, хоча, його функції виконує Верховний суд ЛНР. Багато місцевих законів, суперечать так званій Конституції ЛНР. Невідповідність багатьох законів взагалі мало кого зараз цікавить. І судитись немає сенсу, бо в 99% випадках ви все одно програєте»
Іван також розказав, як відбувався так званий референдум, який зорганізували проросійські окупанти. Молодь не поспішала на волевиявлення під прицілом автоматів.
«Анонімність голосування – це наше все. Виглядало це приблизно так: виборчі дільниці були прямо посеред вулиці. На вулиці стояла старша жінка й поряд з нею орк з автоматом, біля них – контейнер та бюлетені. Хто бажає – підходить та голосує. Підходили в основному пенсіонери. Проукраїнські луганчани розуміють, що після цих так званих референдумів цілком можлива ескалація конфлікту. Інші, навпаки, чомусь сподівались, що війна закінчиться після референдуму. Насправді ж для України це нічого не змінить. Це українська земля, яку треба визволяти, і неважливо як її зараз називають – ЛНР чи частина Росії»
Іван не вірить у швидкий мир для Луганська, але вірить в Збройні сили України. Він навіть має плани на життя після перемоги.
«У перемовини я не вірю, Путін не піде на умови України, йому потрібен плацдарм перед Європою. Він вважає, що обрав найслабшу країну, а зараз то викручується. Війна буде тяжкою й довгою, але перемога за нами – я в це вірю.
А в зміну режиму на Росії також не вірю, бо росіяни слабкі – вони будуть вірити у все, що їм казатимуть по телевізору. Якщо скажуть, що війська НАТО вже в Росії – вони й в це повірять. Тому, закликаю всіх – вірте в ЗСУ й допомагайте!
Після нашої перемоги я мрію про подорож усіма українським містам. Хочу побачити Маріуполь, Харків, Київ, Львів, Луцьк, Ужгород й завершити подорож відвідинами української Ялти. Чудовий план, чи не так?!»
Ми часто думаємо, що на окупованих територіях залишаються здебільшого ті, хто підтримує Росію, але це не так. Історія Івана, який фактично ріс і виховувався вже в окупованому проросійськими терористами місті, спростовує цей стереотип. Луганськ – це Україна і там досі дуже багато наших громадян.
Нагадаємо, раніше «Сила правди» розповідала про поширені щодо внутрішніх переселенців стереотипи та як з ними боротися.
Автор цього матеріалу є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини.
